Це дискусія підвищеного градусу, – Євгеній Стасіневич про другий сезон “Букоголіків”

Це дискусія підвищеного градусу, – Євгеній Стасіневич про другий сезон “Букоголіків”
Прем’єра другого сезону програми “Букоголіки” – вже цієї п’ятниці, 26 жовтня, о 22:30. Про зміни у форматі програми та її глобальну місію розповів Євгеній Стасіневич – постійний ведучий “Букоголіків”.

Євгенію, розкажіть, чим новий сезон “Букоголіків” відрізнятиметься від попереднього?

Тепер це буде програма-інтерв’ю без додаткових рубрик. У нас в студії будуть одразу троє гостей, і вони представлятимуть різні позиції стосовно певної теми. Теми зачіпаємо досить глобальні: наприклад, шкільна освіта, літературні премії, інтелектуальні права, або місце України на літературних мапах світу. Гості мають різну точку зору на питання, тому це буде не затишний “мєждусобойчік”, а жива, гостра, інколи досить конфліктна розмова про те, як ми по-різному бачимо питання. По-різному, але завжди компетентно.

Про які книги говоритимете?

Можливо, ми ще повернемося до рубрик, які полюбилися глядачам – “Книголам”, “Книги-ліки”. Але в новому сезоні їх не буде. Ми, звісно ж, говоримо на конкретних прикладах, а не просто еротизуємо у вакуумі. Ми робимо ставку на українську літературу. Про неї, власне, і говоритимемо у контексті обраних тем. Намагатимемося говорити про найсучасніші тексти. Наприклад, у програмі про місце України на літературній мапі світу – це розмова не тільки про історію, що у нас було, що недооцінене, що переоцінене, – це буде розмова про найсучасніші книжки – що Україна може сьогодні світові запропонувати, чи підпадає під якісь тренди і тенденції, чи це комусь ще потрібно, окрім нас, чи це література виключно для внутрішнього вжитку. Ми не говоритимемо про теоретичні аспекти, ми обговорюватимемо цілком прикладні речі, ілюструючи це конкретними книжками.

Як глядачі сприйняли перший сезон “Букоголіків”?

Насправді було багато коментарів, писали мені особисто в соцмережах. Друзі та ближнє коло, звичайно, програму хвалять. Щодо зауважень – говорили, що програма замала, що 26 хвилин недостатньо. Але в цьому сезоні у нас знову буде 26 хвилин, бо ми хочемо призвичаїти свого глядача потрохи. Не те що ми не віримо у свого глядача – ми радше хочемо прокачатися самі. Щоб коли ми зайдемо з програмою на 52 хвилини – щоб це була цікава концентрована програма, а не просто розтягування теми на довший час. І ми до цього йдемо.

Чи були якісь зауваження, з якими варто було б попрацювати?

Звичайно, була і критика – декому не подобалося, які я книжки “розношу”. Але рубрика “Книголам” на це і була заточена: ми брали страшенно популярні книжки і намагалися показати, що вони не те щоб відверто погані, а що вони часто дуже переоцінені. “Маленький принц”, Василь Шкляр, Ліна Костенко, Еріх Марія Ремарк, “50 відтінків сірого” – ми не просто так їх брали. Ми ж бачимо, що люди часто їх люблять, але люблять не критично: просто люблять, бо якось їм любиться. Або їм хтось про це розповів, або така потужна реклама була довкола цих книжок, що якось важко було не полюбити, мовляв, “всі люблять, а я що ж, якийсь не такий?” Ми вийшли у цій рубриці на таке загострення свідомо. Звичайно, людей це чіпляло, їх трохи ображало, що ми критикуємо книжки, любі їхньому серцю. Але це цілком нормальна ситуація, бо це – територія для дискусії. Щоправда, часто це дискусія підвищеного градусу, але нам потрібно до цього звикати. Які б не були кризові часи, ми не можемо ставити на якусь монолітність, аби сподобатися геть усім. Бо будь-яка монолітність є штучна – насправді не буває так, що всі думають як один. Чим складніше, чим більше думок, чим більше інтелектуальних пропозицій, тим краще. І ми якраз це і намагалися показати.

Яким ви бачите свого ідеального глядача?

Ми продовжуємо вірити, що є певний культурний прошарок населення. Ми називаємо їх “букоголіками” – це люди, які залежать від читання, для них це не просто хобі, а центральна практика, яким чином вони проводять свій вільний час. Ми не робимо ставки лише на молодь – наш глядач від 14 років і до нескінченності. Насправді, вік глядачів не має значення – аби їм любилася література і аби вони готові були послухати по-хорошому серйозну розмову. Тобто не в тому сенсі серйозну, що ми сидимо у студії, хмуримо лоба та дуємо щоки – ні. Це така досить драйвова, активна, по-своєму адреналінова розмова, бо сходяться різні позиції. І це буде цікаво людям, які мають потребу почути компетентну думку зі сторони.

Вочевидь, ми звертаємося до людей з критичним мисленням і до тих, хто ще не має відповідей на всі питання. Існує окрема група людей, які “всі все знають”, але в “Букоголіках” ми часто обговорюємо теми, які і для мене не завжди зрозумілі, і для гостей теж. І це нормально. Тут немає готових відповідей. Ми не пропонуємо свою думку, мовляв, “літпремії – це погано, це суцільний “ринок”, та й взагалі література пішла в інтернет”. Ні, ми так не формулюємо. Ми сідаємо за стіл і разом намагаємося зрозуміти, що змінюється. Тим паче сьогодні, коли зміни настільки стрімкі, коли ми живемо в суцільній зоні турбулентності. Тобто це справді установка на людей з критичним мисленням. Кожного разу, коли ми обираємо тему, ми думаємо, що вона має відгукнутися в людях.

Що програма “Букоголіки” означає особисто для вас?

Це добрячий шмат мого робочого тижня. І не лише вдень, але і вночі – коли я щось готую, пишу запитання, щось підчитую. З одного боку, це для мене начебто логічне продовження того всього, що я роблю: пишу про книжки, читаю лекції про книжки, на радіо виступав з розмовами про книжки, а тут – телебачення. Начебто це логічна така еволюція. З іншого боку, досить несподіване розширення. Бо я звик, що я завжди трохи в тіні залишаюсь, як інстанція голосу. Я формулюю певні думки, але їх формулює літературний критик, а не Євгеній Стасіневич, який виглядає ось так. А тепер я розумію, що увага прикута до моєї зовнішності, до того, у що я вдягнений, тобто я вже презентую себе повністю, а не тільки свої думки. І в цьому для мене “Букоголіки” – виклик.

Це для мене виклик ще й тому, що я маю “потрапити” в максимально широку аудиторію. Коли пишеш, то дозволяєш собі грати на завищення – трохи підтягувати свого читача. А коли ти на телебаченні, то вже роби так, щоб не здавалося, що ти “сильно розумний”. На телебаченні немає герметичності аудиторії – коли до сказаного має підійти людина з певним багажем знань. Коли я пишу статтю, я ще можу уявити якогось свого читача, який перед цим щось прочитав чи щось уже знав, а коли я говорю на телебаченні, я розумію, що будь-яка людина може в цей час випадково увімкнути телевізор. І моя задача – щоб побачене її зачепило. Ми не заграємо з глядачем і не занижуємо планку, але намагаємося підійти впритул до найширшої аудиторії. Оце виклик – зіграти посередині! І тим цікавіше й складніше це робити, коли поряд із тобою є інші люди з різними точками зору. Як от тепер у мене: троє гостей – когось я знаю, когось не знав до ефіру, а про когось взагалі не чув, але я точно впевнений, що вони хороші спеціалісти. І мені треба тримати їх у тонусі, керувати дискусією, щоб це була розмова на чотирьох, а не моя розмова з кожним окремо – і це все виклики. Приємні, звісно, виклики. Ми їх радо приймаємо й сподіваємося, що результат порадує глядачів.

Автор: Анастасія Обертас
Фото: Анастасія Мантач

Джерело: suspilne.media



Коментарі



Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *



СХОЖІ НОВИНИ