«Режисер Віктор Робочек зняв дуже багато театральних вистав», – Федір Стригун

«Режисер Віктор Робочек зняв дуже багато театральних вистав», – Федір Стригун

«Режисер Віктор Робочек зняв дуже багато театральних вистав, на ньому телетеатр тримався». Так оцінив творчий доробок режисера Львівської студії телебачення Віктора Робочека народний артист України, художній керівник Львівського національного академічного українського драматичного театру імені Марії Заньковецької Федір Стригун.

У травні мине рік, як від нас пішов талановитий режисер Віктор Робочек, який понад сорок років працював на Львівській студії телебачення. Він не був ні заслуженим чи народним артистом, ні заслуженим працівником культури чи діячем мистецтв України, тобто не мав якихось регалій, до яких деякі творчі люди дуже чутливі. Але як особистість він мав щось значно більше: сильний характер і певну систему цінностей, завдяки яким втілював свої творчі задуми в життя. Серед його творчих здобутків – цикли передач «Світлиця», «Автограф», «У майстерні художника», «Як много важить слово», які транслювалися на телеканалі УТ-1 і здобули високу оцінку глядачів, і, звісно, десятки телевистав.
Про Віктора Робочека як телережисера і його доробок – наша розмова з Федором Стригуном.
Коли я остаточно переглянула це інтерв’ю, то спочатку хотіла об’єднати деякі блоки тематично, поміняти їх місцями, скоротити деякі повтори та «ліричні відступи»… Але потім передумала це робити. Тому що розмова з видатним діячем українського театру і ширше – української культури здалася мені цінною саме такою, якою вона є. Федір Миколайович має власний темпоритм викладу думок, він вибудовує асоціативний ряд за своїми законами, як творча людина, і кожен поворот його думки, кожна асоціація дуже цінні для нас, бо дають нам можливість глибше зрозуміти людей і їх вчинки, суть якогось явища чи події. А відблиск слави метра української сцени падає на багатьох людей, які співпрацювали з ним. Сказане стосується і режисера Львівської студії телебачення Віктора Робочека.

– Пане Стригун, Ви приїхали до Львова в 1965 році. Як розпочали співпрацювати з Львівським телебаченням?

– На студії телебачення була така передача – «Бригантина»; збиралися студенти, про щось говорили, і ми разом із Тасею (дружиною, народною артисткою України Таїсією Литвиненко. – Прим. ред.) були її ведучими. Потім був цикл художньо-мистецьких передач «Вечори на Високому Замку». В них брали участь самодіяльні колективи Львівщини. А Віктор Робочек працював режисером у редакції літературно-драматичних передач, готував ці передачі до ефіру. Тоді ми й познайомилися.

До речі, Таїсія Йосипівна вчилася в Київському театральному інституті ім. Карпенка-Карого на одному курсі з Віктором, тільки в різних викладачів, а закінчили інститут в 1957 році. Робочек поїхав працювати в Черкаський театр. Там він одружився з Майєю і переїхав до Львова, коли у Львові почало працювати телебачення. А коли ми з Тасею переїхали до Львова, то відразу почали співпрацювати з телебаченням, нам запропонували бути ведучими художньо-мистецьких передач «Вечори на Високому Замку», «Бригантина», «Вогник», у нас збереглося багато фотографій того часу із знаменитостями.

–Хто був режисером тих передач?

–Режисером була Вікторія Касімова. Пізніше Галина Ярема – редактор музичних програм. Пізніше прийшов Євген Бондаренко. А з Віктором Робочеком ми ставили вистави, я маю фотографії з нашою участю в «Вирі» Григорія Тютюнника…

–Розкажіть докладніше, як Ви ставили вистави на телебаченні.

–А дуже просто. Приходив режисер, він викладав своє бачення тієї чи іншої сцени, і після того ми працювали. Репетиції проводили в Театрі імені Марії Заньковецької, в 67-й кімнаті. Після основних репетицій ми ще збиралися на телебаченні… Наприклад, Роман Олексів поставив «Сестри Річинські», згодом – «Німців» Леона Кручковського, це була його дипломна робота.

«Сестри Річинські» – вистава за романом Ірини Вільде, це була перша спроба екранізації. Я теж брав у ній участь, навіть пізніше у виставі грав ту саму роль Бронка, і це була екранізація, не пам’ятаю, хто писав сценарій, бо потім Богдан Миколайович Антків підготував п’єсу. Це було в 1969 році, вистава так і називалася – «Сестри Річинські».
Була в нас навіть вистава польською мовою – «Мужчина», переклав її Богдан Миколайович Антків. Нам не дозволили грати її в театрі, тому що це був переклад з польської на українську, а тоді переклади затверджували в Москві. І на свій запит ми отримали відповідь: «В связі с тєм, что нєт пєрєвода на русскій язик – нє разрєшаєтся». Можна було ставити те, що вже було перекладено російською. Минув певний час, і Вітя Робочек запропонував поставити цю виставу для телебачення. Взяв Тасю Йосипівну, Любу Каганову й Катю Хом’як… На жаль, запис цієї вистави не зберігся.
Це були «живі» передачі, тобто вони транслювалися у прямому ефірі…

-Отже, репетиції проводили в театрі…
-Так, потім художник ставив декорації, ми проганяли все, до нас приходили й оператори, щоб там, у студії, довго не мучитись… І коли вже були готові оформлення та костюми (а їх добирали також у театрі, ніхто нічого не шив, бо грошей на це не було, декорації добирали також у театрі, за домовленістю), то все це забирали на телебачення, і вже там проганяли тракти – це вже з технікою.
От «Лиса Микиту» ми зробили з Танею Магар – усі 12 пісень, це навіть було записано, я хотів би це побачити, якщо це можливо, – бо це вже наче легенда…
Ми поставили виставу «Екслібрис поета», ще автор Борис Бобинський був живий тоді, а після того, як він загинув, до мене підійшов Віктор Робочек і сказав, що є можливість записати цю виставу, і ми вдруге повторили її в ефірі й записали. Вона є в архіві, це точно. Любов Козак, яка на ТРК «Львів» опікується архівними передачами, про це знає.
Отак ми працювали. Наприклад, поставили «Вир» за романом Григора Тютюнника. То був 1970 рік. Ми провели репетиції в студії, дозняли на натурі на вузьку плівку: деякі епізоди – на Високому Замку, в Брюховицькому лісі, на Погулянці. То була гарна передача.
Віктор Робочек багато працював з акторами – Борисом Мірусом, Катею Хом’як…
–Розкажіть про Віктора Робочека. Яким він був?
-Востаннє ми бачилися на перегляді якоїсь вистави. Прем’єра була, ми спілкувались і обговорювали, потім ми дуже гарно розпрощались… Ми дуже добре один до одного ставились, він мене любив. Може, відіграло роль те, що ми обоє навчалися у Володимира Олександровича Неллі, Народного артисту України, професора, він був керівником нашого курсу. Але Віктор був дуже потаємний, ніколи нічого не розказував про себе, єдине – жалівся дуже. Жалівся, коли його викликали в обком партії за його вистави. Він цим мучився все життя.
Про себе мало розповідав. Знаю, що він родом з Холмщини, переселенець із Польщі, його сестри там і залишились, десь на Півночі, ближче до Щеціна, а він з родиною мусив переїхати в Україну. Тобто як – переїхати? Його родина мусила тікати від терору, що його здійснювали польські націоналісти щодо українців, які зроду-звіку жили на своїй етнічній території в Польщі. То був чи 1944 рік, чи відразу після Другої світової війни. Отже, переїхали в Україну. От точно не пам’ятаю, чи то на Хмельниччину, чи то на Кіровоградщину… Вони там жили, він пішов до школи, а потім вступив до Київського театрального інституту ім.Карпенка-Карого. Пам’ятаю, в 1965-1966 роках ми грали виставу «Сині роси», то Борис Васильович Романицький грав польського лікаря, і там драматург Микола Зарудний написав «Пшемисль», і Віктор страшенно розсердився: – Ну чому «Пшемисль»? Це ж Перемишль!
Він холмщак, патріотом був. Йому все те боліло і мало для нього велике значення – українськість, українська мова, культура…
Не було в нас зустрічі, щоб ми не поговорили про Україну, про операцію «Вісла». Тоді про це не можна було говорити. Він мало кому розповідав про такі речі…
Віктор дуже любив театр. Починав актором на Черкащині, в Умані, він грав весь репертуар Черкаського обласного драматичного театру ім. Т.Шевченка і ми мали про що поговорити, бо він працював там приблизно в 1957-1962 роках, 5-7 сезонів. А на Львівське телебачення прийшов уже режисером. Ходив на студію пішки. Жив на вулиці Грінченка, дзвонив мені, пропонував зустрітися на Високому Замку. Ми обговорювали, що і як ми будемо робити. Наприклад, він попросив мене взяти участь у написанні сценарію вистави «Вир» за романом Григорія Тютюнника. Сценарій писала його дружина Майя, але творили ми разом. Я не претендував на авторство, мені просто хотілося зробити якнайкраще. У виставі я грав Тимка, Тася грала мою кохану Орисю.
Потім, коли я став режисером і художнім керівником Театру імені Марії Заньковецької, першою моєю виставою була «Безталанна», у ній я брав участь і як актор. То Віктор прийшов на перегляд (він жодної нашої вистави не пропускав), переглянув першу дію, я якраз виходив з адміністраторської, а він закрив очі, розкрив обійми і сказав: «Федоре, ти собі навіть не уявляєш, що ти зробив, – це така вистава!… П’ять, п’ять з плюсом!». Він завжди мене дуже підтримував…
Згодом я перестав ходити на телебачення, бо мав багато роботи. Але, пам’ятаю, в останніх розмовах ми з Віктором дуже жалкували, що наша творча співпраця припинилася, адже ми могли зробити набагато більше. Тоді ми були молодими, хотіли творити, «засвітитися». І всі ми любили телебачення. Коли йшли по Львову, то перехожі казали: от пішов такий-то і називали телевиставу, бо як театральних акторів нас менше знали…
Віктор Робочек зняв багато театральних вистав, дуже багато, на ньому телетеатр тримався. Пізніше він співпрацював з телекомпанією «Міст», то зняв і «Марію Заньковецьку», і «Наталку Полтавку», і «Полуботка». До речі, зняти телевистави «Мазепа» і «Полуботок» йому замовило «Укртелефільм», а телеверсії ми зняли в студії, шість серій. Інсценізацію трилогії «Мазепа» писав наш актор Богдан Антків. Пам’ятаю, в титрах не було зазначено про мене як режисера, і я зло затаїв на Віктора, але нічого йому не сказав, бо кому треба, той знає.
Згодом телекомпанія «Міст» розмножила записані вистави на касети, їх продавали в Америці й Канаді. Віктор з того, крім творчості, напевно, нічого не мав. Згодом телекомпанія «Міст» допомогла нам поїхати на гастролі в Канаду.
–Які нагороди мав Віктор Робочек як режисер?
–Замість подяк він часто отримував догани, звання йому не давали, обходили, мав мало підтримки, зате багато заздрісників. Були й такі, хто тішився з його становища. Єдиний, хто його захищав, це Неля Братунь, дуже захищала… Якщо б не вона, його б з роботи давно поперли, бо часи були такі… непевні. Не було жодної вистави, через яку Робочека не викликали б в обком партії, в ідеологічний відділ. Звісно, всі його вистави були ідеологічними, наприклад, відома вистава «Екслібрис поета» про Василя Бобинського, якого розстріляли в 1932-му році. Я грав Василя Бобинського, Тася грала його дружину. Кажуть, я дуже був подібним до Василя…
–Розкажіть, будь ласка, докладніше про цю виставу.
–П’єсу написав Борис Бобинський, син Василя. У ній ішлося про письменника, як він видавав газету, як польська поліція стежила за ним… Як його заарештували за проукраїнську діяльність, кинули до тюрми… А Борис у чотирирічному віці запам’ятав, як його батька забирали, як він дуже плакав, як батько востаннє помахав їм рукою… Згодом маму теж заарештували, вона пішла по таборах, як жінка «ворога народу», а його забрали в дитячий садок імені Крупської, для дітей політв’язнів. У 1942-му році, розповідав Борис, їх «с целью воспітанія» привезли в мавзолей Леніна, діти стояли в черзі й ловили одне на одному воші…. Голодні й вошиві, але в черзі до мавзолею…
У 1945 році маму Бориса Бобинського звільнили, вона забрала сина й переїхала на Тернопільщину. Борисові було тоді років 15-16, його арештував КДБ й відправив у Воркуту, на шахти, на 10 років.
А чому я все це знаю, бо він ходив у таких черевиках, їх нині називають «берці», і штани були не на випуск, а заправлені в черевики, шкарпетки в’язані, він казав, що звик так… Умів говорити «по фєнє». Я такого ніколи не чув, ми звикли, що тільки москалі так розмовляли, але виявилося, що українці, що сиділи, мали свій такий діалект. І він так гарно це видавав. І був талановитий, як і його батько. І написав п’єсу «Екслібрис поета». Вікторові вона дуже подобалася. Якщо б не Робочек, то цієї п’єси просто не було б. Свого часу вона перевернула мозок усім – письменникам, поетам, акторам нашим, всі закохані були в Бобинського. І Віктор Робочек разом із Борисом, який тоді також працював на Львівській студії телебачення випусковим режисером, вирішили поставити її. Почали з мене, прийшли і запросили, потім Володимира Глухого, Богдана Ступку, Бориса Міруса, Віктора Рибакова, Богдана Антківа.
–І потім ви цю виставу зняли?
–Так, зняли, мабуть, вона десь є на телебаченні. Там тільки трошки помінялись артисти, бо зняти вирішили через кілька років після першої постановки.
Поставивши виставу «Екслібрис поета», Віктор Робочек вчинив подвиг, це я не перебільшую, і за життя в нього було багато таких подвигів. Він же підготував виставу «Вир» за Григорієм Тютюнником, коли цього письменника ще мало хто знав, коли він ще не був лауреатом Шевченківської премії. А коли Григорія висунули на премію, то Віктор Робочек підготував екранізацію роману для телебачення.
-Якою людиною був Робочек?

-Він завжди був у формі, ніколи не виглядав «невмиваним». Завжди свіжа сорочка, акуратний… Дуже нагадував мені людей, яких життя в певний період боляче копнуло, тому вони більше нікому не вірять, але позицій своїх вони не здають. Вони більше мовчать і тільки внутрішньо посміхаються. Вони знали щось більше! От Віктор належав до таких людей, він бачив усе, але не завжди міг сказати про це. Наприклад, я з моїм язиком – та чи став би я головним режисером театру в 70-х або 80-х роках? Та мене б посадили! Це точно, навіть не за вистави, а за те, що я говорив на репетиціях! Як я розбираю матеріал і як я говорю з акторами.

Віктор не міг того говорити, він, коли актор сам не розумів, що він робить, про що думає режисер, міг і не дати йому підказку. Тоді було складно, тоді мистецтво було таке… асоціативне, більше алегорії і підтекстів… Тільки крупні плани – і набагато більше розумієш, ніж було би сказано відкритим текстом. Так воно було, і, може, мистецтво було загадковіше, бо дулі ж тримали, але в кишені.
Віктор ніколи не був у захваті від радянської влади, хоча й був членом партії, довго його не приймали, тоді були такі «заковики».
Я, наприклад, не хотів вступати до партії, бо мій батько вважав, що там одні лиходії… Була в нас розмова і з Робочеком, він сказав мені: «Все одно не дадуть тобі нічого зробити, поки ти не будеш членом партії». А народний артист Борис Романицький навіть так висловився: «Ти кар’єру зробиш, бо ти талановитий, матимеш гарні ролі, ти артист… Але… розумієш, щоб працювати в театрі, треба цей театр ще й захищати. Ти не зможеш захистити театр, якщо ти не член партії. А якщо ти будеш комуністом, то, якщо щось погане станеться, одягаєш костюм, чіпляєш нагороди і йдеш в обком партії». От так було, бо було дуже багато таких грозових ситуацій в театрі. А у Віктора не було таких захисників на телебаченні. Ніхто його не прикривав. Телебачення тоді було ідеологічним органом, якісь навіть натяки на антирадянські речі там не пропускали. Наприклад, якщо з’являлись троє в кадрі, то в цьому бачили тризуб.
-І наскільки жорсткою була цензура?
–Звісно, достатньо жорсткою. Але люди були різні. Деякі і вчили, і попереджали. Наприклад, я ще й досі з вдячністю згадую начальника Львівського обласного управління культури Ярослава Вітошинського. Якщо була якась складна ситуація, він казав так: «Не надо цього робіть». Пам’ятаю, якось викликав він мене до себе в кабінет, а я був молодим актором, мене ж так налаштували, щоб я пішов і запитав, чому звання не дають Олександрові Гриньку і Борисові Мірусу. Я голова профкому, був уже заслуженим артистом, з 1971 року, аж самому дивно. Отже, Вітошинський запросив пройтися. Сіли в машину, він мені каже: «Фєдєчка, не ходи за них, бо вони прекрасно знають, що вони сиділи, мали строк, да, вони реабілітовані, але поки в нас такого наказу нема, і не ходи за них і не проси…»
Такі речі пояснювались. Болить неправда… Ми були відкритіші…
Мене трохи навчило життя, бо раніше був дуже відвертий. А коли приїхав до Львова, то відразу зрозумів, що є речі такі… складні, як кажуть, неоднозначні… І став тут мудріший… Добре, що я сюди приїхав.
І ми радіємо, що Ви приїхали до Львова.
-Я був і є тут щасливий. Давно сказав собі, що нікуди звідси не поїду, бо почуваюся у Львові так, як у себе в селі… У Запоріжжі в мене такого не було – там «соціалістічєскій» город, всі російською розмовляли… А в театрі доводилося грати дивною і штучною українською мовою, бо вона там нікому не потрібна…
-У Львові було театрів – на будь-який смак – Театр імені Марії Заньковецької, Театр ПрикВО, ТЮГ імені Максима Горького, любительські театри…
Ще був Клуб творчої молоді – КТМ, дуже цікавий. А як я приїхав до Львова і почув на вулиці українську мову, то для мене це було дивно. Побачив газету «Вільна Україна», то боявся купити, – як це – вільна Україна? Приглянувся – а це орган обкому партії! Коли купив цю газету і привіз додому, тато сказав: що ти привіз? Ти хочеш, щоб нас посадили?

А от у Віктора Робочека не було таких проблем, він був свідомим українцем ще з підліткового віку. Гадаю, що формування його патріотичного світогляду почалося, ще коли він жив у Польщі. І це вчувалося в ньому, в його характері, тому й усі його вистави були не позбавлені європейського духу. Що б він не ставив, наприклад, виставу «Будка число 27», – відразу відчувалась, що це львівська вистава, у ній львівський дух. Віктор був вірний своїм ідеям, своєму театру, своїй естетиці. Він був одним із тих, кому Львівське телебачення завдячує своїм авторитетом, популярністю. Розкажу вам таку історію, яка ілюструє силу Львівського телебачення. Якось поїхали ми з Іваном Миколайчуком до нього в село Чорторию Чернівецької області. І він запропонував: ходімо до Коті, мого брата. Приходимо – гей! Зайшли двоє з Іваном, стали, а ті, що сиділи за столом, – кажуть: юй, Стригун приїхав до нас! Іван стоїть збоку, а кличуть мене – іди до нас… А мені незручно, кажу: Іване, що коїться? А він відповідає: мене не кличуть, бо я тут свій! Я в Києві – Миколайчук, в Україні – Миколайчук, зірка, а в своєму селі я ніхто! Тоді ми розговорилися і з’ясували дуже просту річ. На Буковині транслювалося Львівське телебачення, і все те, що ми робили, – «Вечори на Високому Замку», телевистави, – все це переглядали люди на Тернопільщині, Франківщині, Закарпатті, на Буковині. І там скрізь мене знають! Я це розказую не для того, щоб похвалитись, а щоб проілюструвати силу телебачення! Це були 1970-ті роки.

Розкажіть ще про Робочека як режисера – його художні прийоми, новаторство…
Не можу сказати, що Віктор був багатий на вигадку, якісь неординарні пошуки, нестандартні режисерські рішення – він не Юра Іллєнко. Він був режисер, який вмирав в артисті. Звісно, музика, сценографія – все це важливо й потрібно, дуже потрібно, але головним для нього – був актор! Робочек довіряв акторам і талановитих акторів дуже любив. Ніколи не забуду, як він перезняв сцену з телевистави «Вир», коли пораненого Тимка несуть на ношах… Був початок травня, на території Львівської студії телебачення рясно зацвіли вишні й черешні… Дзвонить мені Віктор: прийди! Одягни костюм і прийди! Ну, я й прийшов… І зняли сцену: вишні цвітуть, а на їх фоні несуть пораненого бійця… Вісконті хай відпочиває, де Сіка також. І ви знаєте, ця дозйомка – це так було здорово, так красиво!
Тоді на телебаченні не було якихось особливих технічних можливостей, а якщо й були б, то, певен, Робочек робив би вражаючі речі. Але навіть із тією технікою, що тоді була, Віктор працював дуже талановито. Нещодавно я переглянув трилогію «Мазепа» у шести серіях за Богданом Лепким, яку зняв Віктор Робочек… Він проявив себе як надзвичайно талановитий режисер… Так, є затягнуті моменти, але ж це не кіно, це вистави, і як він добросовісно їх зняв! Які крупні плани!
Віктор Робочек акторів любив. Захоплювався Іриною Швайківською, Катериною Хом’як, Тасю мою любив, Бориса Міруса шанував і любив… Він розчинявся в акторах. Дуже любив їх, можливо, тому, що сам був актором, акторський факультет закінчив.
Отже, гадаю, якихось оригінальних рішень, новаторства в його режисурі шукати не варто. Він, звичайно, знав, що зніматиме, як монтуватиме, це також важливо… Але головне – коли він був за режисерським пультом, то ми, актори, були одним цілим, ми дихали з режисером в одному ритмі. Ми всі були спокійні, коли він за пультом. Нещодавно ТРК «Львів» транслювала телевиставу «Мазепа», я подивися і подумав: як все-таки важливо, що Віктор її зняв! Колись режисер фільму «Як гартувалася сталь» Микола Мащенко, переглянувши її, сказав: «Ну ви дали…» Він також був у захваті…
5

 

 

 

Розмову вела Юлія Максимчук
Редактор Анатолій Нестеренко



Коментарі



Напишіть відгук

Ваша пошт@ не публікуватиметься. Обов’язкові поля позначені *



СХОЖІ НОВИНИ